«Здійснити добрий вчинок для Ісуса», — владика Богдан (Дзюрах) у Нюрнберзі

Апостольський екзарх для українців візантійського обряду в Німеччині та країнах Скандинавії владика Богдан Дзюрах 15–16 травня здійснив душпастирський візит до парафіяльних спільнот міст Бамбергу та Нюрнбергу (Німеччина). Проповідуючи у храмі Святого Миколая Чудотворця у м. Нюрнберг єпископ підкреслив, що «ми живемо в середовищі, яке не раз зраджує віру, відходить від Христа, від Церкви, опановане страхом, тривогою і безнадією, маємо завдання, місію, які нам доручив Христос: принести у цей наш світ слова надії і свідчення життя, яке засяяло із гробу. Не занедбаймо цього нашого посланництва!»

Дорогі у Христі! Дякую Богові, що ми сьогодні можемо спільно молитися у цьому храмі, прославляючи Христове Воскресіння. Поділюся з вами своїм дуже особистим пережиттям: Рівно чотири тижні тому, коли у нашій Мюнхенській катедрі розпочалася Божественна Літургія з інтронізацією, а хор почав співати антифон: «Благослови, душе моя Господа, і не забувай усіх дарувань Його», перед моїми очима нараз пропливла, неначе у фільмі, вся історія нашого екзархату, усі страждання, випробування і терпіння, які переносили наші вірні впродовж історії. І ось тепер ці люди знову зібрані у храмі на молитві, прославляють Бога, дякуючи Йому за всі Його добродійства! Розпалися імперії, завалилися тоталітарні режими, минулися страждання і випробування, а цей народ надалі стоїть з відкритим обличчям перед Богом, бо він є народом віруючим, народом, який прагне жити Божим Духом і керуватися Христовою наукою. Усе минає, але Бог і Божа правда — залишається, в житті народу і кожної людини зокрема! І наше літургійне зібрання сьогодні теж є красномовним доказом цього.

Як минула субота…

Нинішнє Євангеліє розпочинається цікавою заувагою, яку ми легко пропускаємо повз вуха, але яка є ключовою: Як минула субота. З одного боку ця заувага вказує на те, що минула ритуальна заборона суботнього відпочинку, коли не можна було нікуди виходити і займатися певними важливими справами, то ж жінки нарешті могли вирушити у дорогу і прийти до гробу Вчителя. Але в Євангеліях ця заувага має ще набагато глибший сенс: минула субота як старозавітній день відпочинку і настав новий день, неділя, День Воскресіння, День Господній. Жінки-мироносиці першими мають звістити настання цього дня.

Проте вони ідуть до гробу, оповиті не лише природними сутінками, але оповиті смутком, страхом, тривогою і безнадією. Усю дорогу, подібно до учнів з Емаус, вони розмовляють лише про гріб, про камінь, яким цей гріб привалений, і про смерть. Як перед тягарем каменю, так і перед перспективою смерті кожна людина залишається безсильною. І тільки Той, Хто є Владикою життя і смерті, може відкрити застрашеній людині перспективу надії і життя. Втім, часто ця присутність Бога затьмарюється нашими сльозами і заглушується людськими розмовами про кризи, виклики, проблеми, — саме так, як це було у випадку жінок-мироносиць, які зі смутком в серці йшли назустріч гробові.

Воскресіння нашої Української Греко-Католицької Церкви і дія Бога

Аж ось жінкам поволі починають відкриватися очі. І що ж вони бачать: великий і важкий камінь відвалено від гробу. Те, що виглядало важким і неможливим до зміни, вже відбулося. Втручання Бога і дія Бога часом в людській історії бувають такими великими, що ми їх не раз не передбачуємо, а коли стануться — то не зауважуємо. Блаженніший Любомир любив не раз розповідати, як в Західній Німеччині навесні 1989 року зібралася поважна міжнародна конференція, на якій вчені, політологи і аналітики застановлялися, коли може настати розвал Радянського Союзу. Тоді ці вчені голови дійшли до висновку, що приблизно у 2050 році можуть у цій імперії зла початися якісь рухи в напрямку демонтажу і розпаду. Пригадую: це була весна 1989 року. А вже у листопаді цього ж року впав Берлінський мур і почався рух до свободи поневолених народів… Хіба могла якась людська рука здвигнути з місця і завалити цю систему зла, яка опанувала велику частину світу? Хіба це не діяння Бога, яке відбулося на наших очах, так як це було і тоді, коли жінки прийшли до гробу і ствердили, що камінь був відвалений?

Що більше, там, де вони сподівалися побачити мертве бездиханне тіло, вони бачать юнака у світлих ризах, повного сили та енергії. Пригадую собі, коли до мене приїжджав у половині 90-х років мій товариш з Нідерландів, то він був глибоко вражений присутністю дітей і молоді у наших храмах. Він сподівався застати порожні храми, або щонайбільше присутніх в них кілька старших осіб, а тут побачив щось, що не вміщалося в його голові. Я відтак розказав йому, як наші батьки і бабусі, попри зовнішні заборони та небезпеки, плекали, зберігали і передавали нам, своїм дітям і внукам дар святої віри. Це теж — повторення пасхальної історії у нашому житті і на наших очах!

Принести у цей наш світ слова надії і свідчення життя, яке засяяло із гробу

Дорогі у Христі, ми, що прибули сюди, на цю німецьку землю, з різних мотивів, чи то економічних, чи з мотивів освіти, не повинні забувати, що ми є перш за все діти Божі, Христові учні, які мають на цьому світі і в цьому житті важливе завдання, важливу місію: проповідувати Христове Воскресіння, дати свідчення силі Божій, яка діє в людській історії, яка діє в історії нашого народу впродовж тисячоліть. Жінки-мироносиці, почувши благовість про Воскресіння, деякий час, як сказано у нинішньому Євангелії, мовчали, знову піддавшись страхові і тривозі. З інших Євангелій знаємо, що це мовчання не тривало довго. Хоч учні спершу не повірили їм, жінки все ж таки подолали перший страх і донесли цю благовість про Воскресіння Христовим учням і Петрові, який, до речі, невипадково згаданий окремо, бо після своєї ганебної зради, мабуть потребував в особливий спосіб цієї Божої підтримки, надії і розради.

Ми, що живемо в середовищі, яке не раз зраджує віру, відходить від Христа, від Церкви, опановане страхом, тривогою і безнадією, маємо завдання, місію, які нам доручив Христос: принести у цей наш світ слова надії і свідчення життя, яке засяяло із гробу. Не занедбаймо цього нашого посланництва! Не станьмо тут на землях західного світу «мовчазною Церквою», бо навіть у часах підпілля ми не були мовчазними, хоч часом нашу Церкву саме так називали у тогочасній західній пресі. Але Церква в Україні не мовчала, заявляла про свої права, а головно — продовжувала свідчити про Бога і Його любов перед царями і мучителями. Те саме намагалася робити і Церква на поселеннях, особливо після звільнення з комуністичних таборів ісповідника віри патріярха Йосифа.

Свідчити про Воскреслого Христа ділами милосердя

А друге, не менше важливе наше завдання, полягає у нашому покликанні свідчімо про Христа Воскреслого ділами милосердя, в першу чергу один до одного. Мироносиці-жінки здійснили добрий вчинок для Ісуса: взяли участь у похороні і прийшли, щоб намастити Його тіло. «Померлого похоронити» це одне з сімох діл милосердя, які ми покликані виявляти одне одному: голодного нагодувати, спраглого напоїти, нагого одягнути, подорожнього прийняти в дім, недужих і ув’язнених відвідати…

Тут, в Нюрнбергу, куди регулярно прибувають нові особи з України, наша парафія і наші вірні мають мати особливо відкрите серце, щоб вийти назустріч цим новоприбулим братам і сестрам. Ми робимо це не лише тому, що ми є дітьми того самого народу. Але ми є перш за все і понад усе — дітьми одного Бога, учнями Христовими, а тому маємо спішити з поміччю і посильною підтримкою для тих, хто долучається до нашої української та християнської громади.

Проповідь у парафії Святого Миколая Чудотворця в м. Нюрнберг (Німеччина)

Церква — це Божа сім’я у світі

Папа-емерит Венедикт XVI у своїй першій Енцикліці «Бог є любов» пригадав про щось важливе для нас, християн: про те, що ми є однією родиною і покликані дбати один про одного і ця наша турбота буде найкращою і найбільш переконливою проповіддю Христового Євангелія: «Церква — це Божа сім’я у світі. У цій сім’ї не може бути нужденних. Водночас, однак, сaritas-аgape виходить за межі Церкви: притча про милосердного самарянина залишається мірилом, передбачає універсальність любові, скерованої до того, хто потребує допомоги, до „випадкового зустрічного“ (пор. Лк. 10, 31), хоч би ким він був. Поряд з такою заповіддю церковним завданням також залишається, щоб у Церкві як родині не страждав жоден з її членів. Підкреслюють це слова з Послання до галатів: „Отож, поки маємо час, робімо добро всім, а зокрема рідним у вірі“ (6, 10)» (25).

Бажаю всім і кожному із нас, щоб ми не перетворювалися на «мовчазну Церкву», але щоб спершу відкрили широко очі віри на діла Господні, які Він довершив у нашому житті і в нашому народі. А відтак щоб були готовими свідчити про Христа Воскреслого нашим дітям і внукам, а також всім, серед кого живемо і працюємо. Свідчити нашими словами, а ще більше — ділами милосердя. А сам Господь Ісус, Воскреслий з мертвих, нехай нам в цьому допоможе і благословить! Амінь.

† Богдан Дзюрах,
апостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії